Розстріляне відродження

До Дня пам’яті жертв політичних репресій Лохвицька ЦРБ пропонує своїм користувачам перегляд літератури « Розстріляне відродження».

Розстріляне відродження – літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12– 13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено  понад 100  ОСІБ !!! представників української інтелігенції – цвіту української нації.

Історичні передумови

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо  Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905–1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Літературні об'єднання

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925–1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Новаторство

Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового – розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж – людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.

У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.

У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.

Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (Іван Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, Микола Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.

Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.

Значення

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

Представники

Представники інтелігенції, що належать до «розстріляного відродження», умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій.

Першу групу – безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Незважаючи на те, що більшість з них були реабілітовані ще в кінці 1950-тих років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи монументального живопису. Проте після реабілітації, творчість тих небагатьох митців, що вцілому вкладалася в рамки соцреалізму, була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори Пилипа Капельгородського, Івана Микитенка і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п'єси Миколи Куліша).

Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк Остап Вишня став слухняним співцем сталінсього режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.

Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла до ще розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).

До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час, та в подальшому, не мають високої художної вартості, індивідуальності форм і стилів, та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.

У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади, і таким чином належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не 1920-30-тих років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились в процеси з розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі як Антін Крушельницький з родиною.

 Масштаби репресій

Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними це число сягало 30000 осіб.

Натомість, досить просто визначити приблизну кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їх публікацій на початку і наприкінці 1930-х. Так, за оцінкою  Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року – з них друкувалися лише 36 (13,9%). За даними організації, 192 із «зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 – зникли безвісти, 8 – вчинили самогубство.

Ці дані добре узгоджуються з мартирологом українських письменників «Олтар скорботи» (чільний укладач – Олекса Мусієнко), який налічує 246 письменників-жертв сталінського терору. Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих там українських письменників репресованих іншими режимами, зокрема періодом нацистської окупації (55), брежнєвської епохи (29), російської імперії (11), австро-угорщини (3) та ін. За іншими даними, з 260 українських письменників було репресовано 228.

Для порівняння також слід зазначити, що станом на червень 1934 року лише 193 особи було офіційно визнано приналежними до  Спілки письменників України, тільки 120 з яких були її дійсними членами.

За матеріалами сайту https://disted.edu.vn.ua/media/video/ukr_lit_11_kol/rozstr_vid.html

Забуттю не підлягає

День пам’яті жертв політичних репресій відзначається згідно з Указом Президента від 21 травня 2007 року, щорічно у третю неділю травня, з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології.

Кількість жертв політичних репресій в Україні не піддається підрахунку – це неймовірні цифри. Деякі фахівці вважають, що за період від початку 1920-х і до кінця 1980-х років, тобто за час правління більшовицько-комуністичного режиму, в Україні було заарештовано майже півтора мільйона осіб (із них понад 50% українці). Величезну кількість із них було розстріляно, всі інші пройшли тюрми, заслання, вислання (майже 3 мільйони українців), каторгу, табори, примусово побували в психіатричних закладах.

Терор і репресії вразили майже всі верстви українського населення: науковців, політиків, військових, священиків, представників культури, селянство. Особливо тяжкою і болісною спадщиною минулого стали масові репресії, які чинилися сталінським режимом та його прибічниками в Україні у 1930-х роках. Приміром, в Україні в 1937–1938 роках було засуджено 198 918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць і таборів.

Упродовж десятків років радянська влада ретельно приховувала сліди своїх злочинів: на місцях поховань зводилися режимні об’єкти КДБ, землю заливали бетоном, місцевість розрівнювали бульдозерами й висаджували дерева.

Один із трагічних символів тієї доби є київська Биківня – у Биківнянському лісі розташоване найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій. Тут був об’єкт спеціального призначення НКВС, де наприкінці 1930-х – у 1940-х роках відбувалися масові захоронення розстріляних та закатованих. Однією з найкривавіших стала ніч у Києві 19 травня 1938 року, коли у в’язницях НКВС було розстріляно 563 людини. Трагедія Биківні стоїть в одному ряді із такими злочинами, як Аушвіц, Бухенвальд, Дахау, Бабин Яр та Катинський розстріл. На сьогодні вже встановлено імена понад 19 тисяч розстріляних громадян з Биківнянського поховання жертв сталінських репресій.

Традиційно в День пам’яті жертв політичних репресій по всій країні відбувається покладання квітів до пам’ятних знаків, а також проходять жалобні віче і церемонії.

Створення мережі громадських захисників для захисту прав та економічних інтересів сільських жінок Полтавщини

29 листопада  2017 року, в приміщенні читального залу Лохвицької районної бібліотеки ім. Григорія Сковороди було проведено  Прес-конференцію та семінар по проекту:

«Створення мережі громадських захисників для захисту прав

та економічних інтересів сільських жінок Полтавщини.»

Сучасний стан проблеми.

Проблема правової захищеності сільського населення України загалом та сільських жінок зокрема є однією із найгостріших та найактуальніших. Під час всіх реформ вони страждають більше всіх і залишаються без якісних послуг, без умов на достойне проживання.  Більше ніж 17 реформ та децентралізація вкрай виснажили життя сільських жінок та дівчат.

Особливі проблеми жінок сільських місцевостей усвідомлені недостатньо, і не покладені в основу державних політик і програм.

Сільські жінки складають 63,8% її сільського населення, більшість з яких складають самотні жінки поважного віку.

Доступ сільських жінок до оплачуваної праці низький. Біля 2/3 сільських мешканок працездатного віку – зайняті переважно неформально, або самозайняті.

Соціальний захист трудових прав сільських жінок відсутній. Жінки працюючи в неформальному секторі економіки, зокрема в особистих с/г, не охоплені нормами трудового законодавства та соціальним страхуванням. Їхня зайнятість ніде й ніким не реєструється; не зараховується у так званий „трудовий” чи „пенсійний стаж”. У разі тимчасової втрати працездатності, неможливості чи недоцільності вести своє господарство з економічних причин, чи при досягненні пенсійного віку, ці жінки не отримують ніякого соціального захисту. Робота селянок в домогосподарствах не зараховується до трудового стажу. Самозайняті селянки не мають права на соціальне страхування, та відповідно, пенсійне забезпечення.

На погіршення становища жінок вплинуло також скорочення соціальних послуг, зокрема відсутність в багатьох селах дитячих садків, медичних закладів, неякісне транспортне сполучення.

В державних програмах відсутні тимчасові спеціальні заходи в інтересах цієї категорії жінок, що піддаються множинній дискримінації. Мають місце лише декларативні заяви про увагу до жінок із сільської місцевості.

Хоча б частково виправити ситуацію взялася Всеукраїнська громадська організація «Спілка сільських жінок України», яка провела в двох районах (Гадяцькому та Лохвицькому) навчання громадських захисників з числа лідерів - активістів сільських рад, які були рекомендовані сільськими головами районів.

Спілчани та експерти навчали жінок як організувати сімейне сільське господарство та підтримувати здоровий спосіб життя, як вирішувати конфлікти та уникати їх, як оптимізувати податки, залучити ресурси до розвитку власного господарства, зберігати навколишнє середовище, як захистити сільських жінок в умовах сьогодення.

Сьогодні найбільш очевидними і деструктивними є такі форми дискримінації сільських жінок:

Сімейно-побутова, Економічна, Трудова, Соціальна, Оздоровчо-лікувальна, Духовно-культурницька. Про них багато приділялося уваги під час навчання громадських захисників.

 На семінарі юрист Центру правової інформації та консультацій в м. Зіньків – Герасименко М.І.презентував тему: Спадщина за заповітом і за законом. Керівник проекту Галина Скарга – презентувала Довідник сільської жінки – Основи економічного, соціального та правового самозахисту. Крім того на семінарі виступили волонтери – громадські захисники Зіньківського району-дорадники. 

Завдяки соціальному партнерству за сприяння «Спілки сільських жінок України» Лохвицька ЦРБ отримала відео – проектор, що відкриває нові можливості в обслуговуванні користувачів.

Довідково: Спілка сільських жінок України була створена 1998 року, зареєстрована у 2001 році. Серед її членів сільські жінки – фермерки, власники особистих селянських господарств, науковці, сільські активісти. Спілка має осередки у 18 областях України Голова Правління Спілки – Скарга Галина Петрівна.

М. Зіньків, вул.. Воздвиженська 14 (приміщення критого ринку), тел..0997804727, 0972666391.

Фонд сприяння демократії, Відділ преси, освіти та культури Посольства США в Україні, м. Київ,  04112,   вул.. Сікорського 4, тел..(38-044)-521-5044; факс (38-044)521-5575.

«Проведення цієї прес-конференції та семінару стало можливим завдяки підтримці американського народу»

Погляди виконавців не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

Лохвицька ЦРБ та ВГО «Спілка селянських жінок України»: соціальне партнерство на користь громаді.

 В українських селах  бібліотека часто є одним із місць, де громадяни можуть отримати  не лише книги та газети, але і пораду в різних життєвих питаннях. Бібліотекарі мають змогу вислухати людину, поспілкуватися з нею, виконуючи не зовсім притаманні своїй професії функції – психолога, юриста. Щоб ще краще обслуговувати користувачів бібліотек, допомагати їм в складних обставинах Лохвицька ЦРБ ім.. Г. С. Сковороди розвиває соціальне партнерство  з  ВГО «Спілка селянських жінок України».   

Всеукраїнська громадська організація "Спілка сільських жінок України", була створена в лютому 1998 року, саме за ініціативи Полтавського, Харківського, Кіровоградського, Черкаського, Київського та інших осередків, з метою сприяння розвитку сільськогосподарського виробництва та створенню умов для задоволення і захисту економічних, творчих, соціальних та інших спільних інтересів своїх членів. Члени спілки докладають зусиль до відбудови покинутих сіл, розвитку підприємницької діяльності на селі, залученню жінок і чоловіків сільської місцевості до участі в діяльності влади та місцевого самоврядування.

Керівник спілки, Галина Петрівна Скарга, провадить організаційну, координаційну, інформаційну, консультативну, навчально-тренінгову роботу, створює відповідні умови для захисту економічних, соціальних інтересів сільських жінок та їхніх сімей.

Спільно з Лохвицькою ЦРБ ВГО «Спілка селянських жінок України» провела ряд заходів по навчанню громадських захисників по проекту «Створення мережі громадських захисників для захисту прав та економічних інтересів сільських жінок Полтавщини». Бібліотеки Лохвиччини  отримали різноманітні  юридичні матеріали по захисту прав людини, бібліотекарі набули нові знання, якими будуть ділитися з користувачами. Г. П. Скарга передала Лохвицькій ЦРБ ноутбук, фліпчарт, екран для проектора, завдяки чому стало можливим проводити  більш цікаві заходив бібліотеці та за її межами. По закінченню навчання всі бібліотекарі району  отримали сертифікати про отримання знань громадського захисника.

Працівники Лохвицької ЦРБ  мріють створити  разом з ВГО «Спілка селянських жінок України» інформаційно – консультаційний центр, де всі члени громади могли б отримати необхідну інформацію та кваліфіковані консультації з юридичних питань, а в сільських бібліотеках -  громадські приймальні, облаштовані комп’ютерною технікою, укомплектовані юридичною літературою.

Музика душі

Пісня — це невичерпне джерело пізнання історії народу, його поетичної душі, яку чи не найкраще озвучила своїм чарівним співом Ніна Матвієнко....

 «Український соловейко» – так ніжно, з любов’ю, назвав Ніну Матвієнко співак Дмитро Гнатюк за таємничо-м’який, милозвучний і такий магічно-тужливий голос, в якому віддзеркалюється душа народу. Саме завдяки такому голосу ця жінка стала відомою у світі, якому відкрила повнозвучність української народної пісні.

Саме такими словами  розпочали захід «Музика душі» ведучі Л.Пономаренко та О.Сухоплечева, в приміщенні Лохвицького територіального центру  для студентів третього університету.

В цьому році Ніна Матвієнко подвійна ювілярка. 10 жовтня їй виповнилося  70,а ще в цьому році вона  святкує 50 років творчості на сцені. Природа подарувала співачці не тільки талант, чарівну вроду, а й багатий внутрішній духовний світ. Її пісні на золотих дисках уже не забудуться, вони житимуть і в майбутньому.

Присутні із задоволенням переглянули презентацію альбому фото співачки, прослухали її чарівні пісні ранньої творчості, які так їх схвилювали, а в кінці заходу навіть заспівали караоке «Чарівна скрипка».

Її пісні — це інтерпретація українського духу. Цей дух ніби закодований в інтонації народної пісні, яку без відчуття генетичної цілісності з українським народом не можна співати

У глибину століть сягає історія нашого народу

14 жовтня День українського козацтва та захисника України.

У глибину століть сягає історія нашого народу, і чим більше минає часу, тим яскравіше ми її уявляємо. Козацтво відіграло вирішальну роль у становленні нашої держави. Його історичне значення важко переоцінити. Історія України – це значним чином історія визвольних воєн запорозького козацтва.

Збройні сили України своїми славними традиціями зобов'язані козацтву. Багато століть лунають над нашою землею пісні, які славлять козаків. Наші сьогоднішні герої - це дійсно справжні нащадки запорожців, це наша віра і приклад для нас, приклад мужності, хоробрості, величі духу, совісті, патріотизму.

До Дня українського козацтва та Дня захисника України, 12 жовтня працівники Лохвицької центральної районної бібліотеки організували і провели урок мужності «Якщо твердіш хода в солдата, — дзвінкішим буде сміх дітей!» для учнів 9 класу Лохвицької ЗОШ №2 1-3 ст.. Під час заходу присутні прослухали та переглянули відео про славні козацькі традиції, історію виникнення козацтва в Україні , побут і життя козаків на Січі. Для тих, хто захоплюється історією своєї держави, для постійних відвідувачів та гостей читального залу оформлено перегляд літератури «Стежками козацької слави», присвяченої найбільш яскравим постатям Війська Запорізького, їх державній діяльності.

Життя як спалах блискавиці

2017-03-03

Українська класична література є, може, тим найбільшим багатством , що дісталася українському народові від попередніх поколінь. В ряду наших класиків , в ряду тих, хто в неймовірно тяжких умовах створював правдиву і чесну літературу переймаючись долею свого народу , важливе місце належить і нашому земляку Архипові Тесленку .

У цьому році ми святкуємо 135 років із дня народження А.Ю.Тесленка.

Архип Тесленко вийшов з найбідніших народних верств. Ціною величезних зусиль оволодів він майстерністю художнього слова і став співцем знедолених, виразником дум і сподівань мільйонів селян; боротьбі за їх щастя присвятив усе своє життя.

Спадщина А. Тесленка дуже невелика: всі його твори вміщаються в одній книжці. Проте і з цих небагатьох сторінок перед нами постає ціла історична доба.

2 березня до 135 річниці з дня народження видатного українського письменника, відомого українського прозаїка Архипа Юхимовича Тесленка в приміщенні Лохвицького територіального центру було проведено для студентів третього університету захід «Життя як спалах блискавиці»(літературний портрет).