До Дня пам’яті жертв політичних репресій Лохвицька
ЦРБ пропонує своїм користувачам перегляд літератури « Розстріляне відродження».
Розстріляне відродження – літературно-мистецьке
покоління 20-х – початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у
галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним
сталінським режимом.
Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував
діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника
найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931)
українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть
переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1
жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).
Початком масового нищення української інтелігенції
вважається травень 1933 року, коли 12– 13 відбулися арешт Михайла Ялового і
самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму
стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у
Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь
Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3
листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський,
Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік,
Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло
Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було
страчено понад 100 ОСІБ !!! представників української інтелігенції
– цвіту української нації.
Історичні передумови
Це відродження було пов'язано з тим, що українські
митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні
світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з
довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та
різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905–1917 рр.
Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення
(службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління
української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через
війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані»,
намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою,
розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими
тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.
Літературні об'єднання
Головними літературними об'єднаннями були «Ланка»
(пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної
України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який
пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської
Літератури»).
Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало
славетну літературну дискусію 1925–1928 рр. і перемогло в ній, довівши
наявність і необхідність національної, специфічної української літератури,
орієнтованої на Європу, а не на Росію.
Новаторство
Головними складниками новітньої еліти її світогляду
був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості
своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За
їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.
Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна.
У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух,
«запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в
сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку
працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса
Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.
Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового –
розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу.
Головний персонаж – людина без імені, а значить, без індивідуальності, без
душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була
революція такої жертви.
У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в
українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний
герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних
потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман
на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до
нашого, національного світовідчуття.
У поезії найцікавішими є шукання символістів
Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина
відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство
української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.
Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою
поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням,
нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір:
самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап
Вишня), замовчування (Іван Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко,
Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина,
Микола Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.
Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою
поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого,
репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися,
замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у
самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.
Значення
Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю
силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й
незалежності від впливу інших культур.
Представники
Представники інтелігенції, що належать до
«розстріляного відродження», умовно поділяються на кілька груп, обумовлених
їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій.
Першу групу – безпосередніх жертв терору становлять
письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола
Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров,
художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично,
тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за
півкроку від арешту. Незважаючи на те, що більшість з них були реабілітовані ще
в кінці 1950-тих років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило,
заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось
радянською владою, замовчувалось те що такі діячі взагалі існували. До того ж
багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними
радянськими органами в сталінський період. Наприклад, не збереглося практично
жодного монументального твору Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи
монументального живопису. Проте після реабілітації, творчість тих небагатьох
митців, що вцілому вкладалася в рамки соцреалізму, була визнана радянською
владою, їхні твори передруковувались, як твори Пилипа Капельгородського, Івана
Микитенка і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п'єси Миколи
Куліша).
Частині репресованих й переслідуваних представників
української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і
вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з
концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк Остап Вишня став слухняним
співцем сталінсього режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише
після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до
радянського режиму.
Третю умовну групу складають ті діячі культури, які
уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму
і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою.
Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі
сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла до ще розгортання
масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто
врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад
Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).
До четвертої групи належать митці «доби
розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним
нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій
значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко
пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима
Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших,
створені в цей час, та в подальшому, не мають високої художної вартості,
індивідуальності форм і стилів, та є типовими зразками соцреалістичного
пропагандистського мистецтва.
У тридцяті роки була також знищена і велика кількість
діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади,
і таким чином належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не
1920-30-тих років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій
Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони
активно включились в процеси з розбудови української літератури, культури,
науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулись з еміграції,
як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою
Польщі як Антін Крушельницький з родиною.
Масштаби
репресій
Не відомі точні дані щодо кількості репресованих
українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного
відродження. За деякими даними це число сягало 30000 осіб.
Натомість, досить просто визначити приблизну
кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їх публікацій на
початку і наприкінці 1930-х. Так, за оцінкою
Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників
у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному
з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а
вже після 1938 року – з них друкувалися лише 36 (13,9%). За даними організації,
192 із «зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи
зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 – зникли безвісти,
8 – вчинили самогубство.
Ці дані добре узгоджуються з мартирологом
українських письменників «Олтар скорботи» (чільний укладач – Олекса Мусієнко),
який налічує 246 письменників-жертв сталінського терору. Це число в понад два
рази перевищує загальну кількість згаданих там українських письменників
репресованих іншими режимами, зокрема періодом нацистської окупації (55),
брежнєвської епохи (29), російської імперії (11), австро-угорщини (3) та ін. За
іншими даними, з 260 українських письменників було репресовано 228.
Для порівняння також слід зазначити, що станом на
червень 1934 року лише 193 особи було офіційно визнано приналежними до Спілки письменників України, тільки 120 з
яких були її дійсними членами.
За матеріалами сайту https://disted.edu.vn.ua/media/video/ukr_lit_11_kol/rozstr_vid.html
